Елена Медведева: Можно ли не бояться смерти? Как и куда мы убегаем от осознания финала собственного бытия
Сегодня утром на одном из домов впервые увидела надпись: «Похоронное бюро, место заботы об умерших» раньше его здесь не было. Тихнуло: наверное, увеличился спрос. Грустно стало, еще дождь пошел…
Страх смерти почти у каждого из нас. Ибо мы не знаем наверняка, когда и как кончится наша жизнь. Неизвестность пугает больше всего. Если мы понимаем, что все живые существа заканчивают жизнь одинаково, почему мы боимся умирать? Психоаналитики, изучая глубинные процессы нашего бытия, знают, что суть наших душевных переживаний на поверхности – в усталости и раздражительности, бытовых проблемах, которые можно решить и с помощью специалистов или медикаментов, а на самом деле – все глобальнее и сложнее.
Колись люди жили маленькими співтовариствами, були тісно пов’язані між собою, до того ж сильним був вплив релігії, яка давала якийсь сенс життя і розуміння того, навіщо ти прийшов в цей світ, і чим ти повинен закінчити перебування тут. Була й велика і сила традицій. Сьогодні традиції не встигають за часом, вони навіть не встигають створюватися. Ми їх втратили, як і віру, і сьогодні немає нічого, що може реально заспокоїти душу. Ніхто не скаже: ти прийшов в цей світ за цим і цим, вперед. А для людини важливо, що існування передує суті. Людина з часом повинна трапитися, виявитися, з’явитися. Віруючі говорять: Бог задумав нас, і тільки він знає, як і навіщо ми тут. Атеїсти і екзистенціалісти вважають, що людина взагалі нікому непотрібна, не знає, куди йти, і що робити. У екзистенціальній психології вважається, що є базові почуття в людині, і одне з них — страх смерті. Всім людям страх смерті властивий, але тільки одні люди прийняли її неминучість, а інші якимось чином від себе це питання відсунули. Але найголовніше – абсолютно всі розуміють: все це закінчиться смертю.
Коли стикаєшся з розумінням, що сенсу в житті немає, людина самотня, а світ ірраціональний і хаотичний, і взагалі все кінцеве, природно народжується глибинна тривога, відчай, безвихідь. Як люди намагаються впоратися? Хтось набирає скажений темп життя, тому що саме темп допомагає йому не думати про фінал всього, і він не хоче зупинятися, бо лячно. Біжить так швидко, що не встигає поспати, вранці не може встати, увечері – заснути. Це такий шалений танець ілюзії життя. Тому потрібно дуже втомитися, що б не думати, хто я, навіщо я, чи є у мене ще щось, окрім роботи, які маю турботи, чому це не дає задоволення. За тривогою ховається так багато питань, що для людини інколи зовсім небезпечно з ними стикатися! Буває інакше. Людина прокрастинує, відкладає, не робіть необхідне, дедлайни доводять до депресій, але це дає ілюзію безсмертя; поки не зробив, я живий. Буває, що людина таки втомлюється в цій гонитві за безсмертям, зупиняється, або її зупиняє щось: втрати, хвороби. І йде до фахівця, ретельно займається самовдосконаленням, але раптом починає розуміти: а дійсно ж сенсу немає. А до цього був. І чоловік, наприклад, просить мене: ні, я не хочу змін, я хочу назад! Хай я втомлювався, як собака, не спав, але у мене було відчуття, що я на місці, що я знакова людина, я роблю важливу справу, спасибі вам за допомогу в усвідомленні, але бувайте! Я не хочу кожного дня думати, що щоб я не робив, до чого б не прагнув, все одне вмирати. Звісно, що це усвідомлення серединне, і ми продовжуємо працювати, щоб зрозуміти: сенс є, він сьогодненний, він у радості дня, у справі, у коханні, у дітях, у трояндах з власного саду, у досягненнях і мандрах тощо. І стає легше.
Ми ховаємося від усвідомлення смерті через те, що вона не дає втілитися в життя багатьом нашим грандіозним планам. Уявіть, що ви помрете через десять хвилин, і зробити що-небудь вже рішуче неможливо, а тепер складіть список того, що ви хотіли б зробити, якби ваше життя не обірвалося так раптово. Список налічував би десятки приблизно таких пунктів: заробити мільярд, завести і виховати дітей, зізнатися в коханні, попросити вибачення чи пробачити кого-небудь, відвідати батьків, винести, нарешті, новорічну ялинку і купити шкарпетки — словом, безліч важливих і не дуже справ, які й складають життя. І що ж, приходить смерть, і всі наші плани так і залишаються планами. Прикро? Прикро. Тут і криється причина страху перед смертю: ми боїмося не смерть саму по собі, а наших нездійснених планів, час на які, здавалося, завжди залишиться.
Дуже часто страх смерті не усвідомлюється нами. Але у глибині будь якого страху лежить страх смерті. Він може виявлятися у різних речах. А в той час, коли культура смерті не була винесена з нашої культури життя, людям було не страшно помирати. Вони розуміли, що смерть — це такий етап життя, через який всім потрібно пройти, а після нього починається інше. Чого тут страшного-то? Не страшно ж перейти з кімнати в кухню? Тут страх, бо ми не знаємо, що нас чекає там…
Цікаво, деякі вчені припустили, що нам дають знання про смерть. Наприклад, смерть — це організатор часу. Якби життя тривало нескінченно, то людям не потрібно було б використовувати систему пріоритетів, але оскільки тимчасові обмеження життя існують, така програма необхідна, і відповідно до неї приймаються рішення. Догми будь-якої релігійної системи містять ті чи інші уявлення про смерть. Одні релігії розглядають її як покарання за гріхи, звільнення від страждань або як перехід на краще існування, інші як перехід з одного життя в інше. Майже всі релігії обіцяють загробне життя в тому чи іншому вигляді або нове втілення. Релігійна орієнтація людини впливає на його ставлення до смерті. Смерть приносить людині незліченні втрати: втрату свідомості, наступного досвіду, всіх улюблених людей, місць, предметів і самого буття. Незалежно від того, настає смерть раптово або в результаті тривалої хвороби, на наше ставлення до неї найсильніше впливає очікування повної втрати всього…
Зрештою, у процесі пристосування до думки про смерть вчені також виокремлюють декілька стадій. Приміром, стадія заперечення, коли людина відмовляється прийняти можливість своєї смерті й займається пошуками інших, більш обнадійливих думок. Як тільки людина усвідомлює, що дійсно вмирає, то охоплює образа на світ і заздрість до оточуючих — настає стадія гніву. Вмираючий відчуває стан фрустрації, викликаний катастрофою всіх його планів і надій. На стадії торгу людина шукає способи продовжити життя, дає обіцянки і намагається домовитися з Богом, лікарями, іншими людьми, щоб віддалити розв’язку. Коли нічого виторгувати не вдається або час закінчується, людину охоплює почуття безнадійності. Настає стадія депресії. На цій стадії вмираючий жалкує про те, що вже втратив, про розлучення з рідними і близькими. На фінальній стадії прийняття людина упокорюється зі своєю долею і спокійно чекає розв’язки… Все це, звісно, сумно. Але чи варто себе докоряти тим, що боїмося смерті, і взагалі, що десь там, в глибині душі, хоча й намагаємося побороти себе, але все ж-таки, є страх?
Я теж маю свої страхи. Але залишила це собі як слабкість, яку я можу собі дозволити, бо це мені не заважає жити. Страх мені нагадує, що є кордони можливостей. В житті треба відчувати край. Жити – це не тільки відчувати свою силу, але й свою слабкість. Один мій колега на питання, як навчитися не боятися, сказав: я зрозумів, що чогось досягнув, коли припинив відчувати страх перед своїм страхом. Так що, не соромно боятися боятися. І своєї смерті в тому числі. І ще багато чого можемо встигнути зробити. Прямо зараз, не відкладаючи.
Подписаться на Instagram автора можно здесь.
Сайт автора psymedvedeva.com.ua.
Facebook автора.